Як пережити втрату дитини. Досвід психолога

2890575077_b7227cdb4f_o

Щороку в Україні помирають близько 3000 дітей у віці до року. З точку зору всіх медичних нормативів — це небагато, але за цими цифрами — трагедії тисяч матерів і тат. Психолог Андрій Артюх — один за небагатьох, хто вирішив розказати як це — пережити втрату дитини. І як жити після цього

Давид прожив три тижні. Три операції. Ціле життя. Коли померла наша дитина, мені було важко, бо бачив, що ніяк не можу вплинути на ситуацію. Я переживав біль, багато емоцій, з якими важко було впоратись. Дуже позитивно допомогли після втрати Давида курси психотерапії, на яких я навчався. Під час праці у групах ми якраз розбирали посттравматичний синдром, біль. І коли я повертався до своєї втрати, мене рвало на куски. Але такі вправи допомогли мені пристосуватися, повернутися до нормального життя, до адекватності. Усвідомити, що не я тут цар і бог, а що є так, як є. І я на це не можу впливати. Однак реагувати можу по-різному.

Я знайшов, як можу реагувати на ситуацію, що склалася. Це можна простими словами описати – я сумую. Бо коли людина відчуває втрату рідної людини, вона має коктейль емоцій, коли вона не може описати, що з нею відбувається. Але дуже класним способом прийняття ситуації, і я так допомагав згодом також декільком людям,  щоб і вони могли такі ситуації пройти – це найкраще відчуття, у тому, що відбулося – що я сумую. Тобто я не злюся, не гніваюсь, я не в розпачі, я не ненавиджу, не плачу – але я сумую. Мені сумно. Мені багато за чим сумно. Ми можемо щось згадувати сумувати, можемо за друзями сумувати, за успіхами якимось, за ситуаціями, за приємними відчуттями ми можемо сумувати. Якщо коктейль емоцій пере направити в сум – це повертає певні опори, та стає легше.

Під час навчання я попросив щодо себе пораду у психотерапевта, з яким працював. Він каже: «Я розумію, що ти в собі це носиш, цілу посудину емоцій, болю, всього-всього і що ти просто несеш це, і боїшся, щоб воно не розлилося, не розсипалося. І найкращий спосіб пережити біль втрати – це не ховати її,  а пережити. От пережити її. Не заховати, не закидати. Да, це не є чимось таким класним, не є сьорф, не є тортік, це біль. Але з ним справитись можна, коли його провідчувати. Провідчуваєш  — тобі стає легше. Сила страждань втрачає свою силу. Не ненавидіти когось, не кидати камінням, а просто пережити біль. Можеш з кимось поділитися болем. І все». Це більш людська порада. Що з цим ще можна робити. Мені це реально допомогло. Це в точку. Бо він так сказав,що до мене це дуже відгукнулось. Цей опис психотерапевта.

З втратою дитини я втратив опори

Коли з дружиною чекали на народження дитини, тоді коли вона народилася – мали певні опори. Сподівалися, що вона народиться,  буде нашим продовженням, втіленням мрій. Але так не сталося. Тобто ти сидиш, маєш диван – в кріслі сидиш. І в цей момент відбувається так, що крісла під тобою немає, і ти кудись падаєш. Те, на що ти спирався в своєму житті, що було для тебе реальним, і тримало тебе в нормі, в суспільстві, психіку твою в нормі, в одну мить руйнується. Відчуття, ніби ти падаєш, і тобі ніхто не може прийти на допомогу – просто залишено тебе в такому стані. Таке переживають не тільки ті люди, хто втратив дітей. Це може з будь-якою втратою, з будь-якою травмою, як люди стикаються зі своїм безсиллям до ситуацій до цього світу. Тобто не я керую цим світом, а Бог керує, і інколи я не можу нічого з цим зробити. Це зустріч з такою реальністю, яка вибиває оці ніжки крісла. Людина просто летить вниз.
А далі – залежить від самої людини сценарій розвитку подій. Може бути два сценарії – перший – людина не приймає реальність, якою вона є, що реальність інша, не така, як я собі її уявляв, другий сценарій – особа якось пробує прилаштуватись до реальності, яка існує зараз. І цю другу реальність я для себе вибирав. З цими змінами, які я зрозумів, що вони сталися, і на які я не можу вплинути. І якщо я до цього пристосуюсь, то в принципі я можу повернутися до нормального життя і адаптуватися до нового життя, до нової версії.6289821395_3023532624_b

Ясно, що мені прийняти таку дійсність було в певній мірі простіше, бо я був з певними знаннями про себе, з певним рівнем свідомості. І мої рекомендації іншим людям, які потрапляють у подібну ситуацію, шукати когось, хто б допоміг. Бо часто людина не може сама таке пройти – якогось спеціаліста сімейного, терапевта. У психотерапії є методики, які допомагають виводити людей з шокового стану, доводити до реальності – насправді це болючий і довгий процес. Може тривати роками – 2, 3, 5 років навіть може проходити адаптація. Як людині допомогти пройти – залежить від рівня свідомості, від рівня її розвитку, здатності осмислити,  що відбувається з нею емоційно. Люди дуже різні. І якщо це рівень низький, тобто людина просто існує, їй реально треба дуже багато працювати зі спеціалістом, щоб повернутися до нормального життя. А якщо людина більш свідома, прокачана можна сказати, їй також буде потрібна допомога психолога, але це може їй вдатися простіше.

Що таке опори? Наприклад, ти віриш, що завтра прокинешся. Це фундаментальні речі, на які ти спираєшся. Завтра буде все добре, я піду на роботу і зароблю гроші. Що завтра я прокинусь зранку, зроблю собі кави. Це опори – що я можу все, я на все впливаю, можу більше, ніж насправді, що певні речі контролюю. Є опори нормальні, які дійсно допомагають жити, а є опори хибні. Неважливо, що б відбувалося, але якщо опора ламається – ти довіряла хлопцеві, а він сказав – до побачення, або образив. І це була опора Ти на людину опираєшся, на відносини. А хтось вірить, що Бог його зцілить, а Він його не зцілює. А що відбувається? Я ж повинен стояти, а не можу. Людині переламало ніжки. І для людини це шок. Щось, що для мене було нормою, а тут раз, і перестали існувати. Віра в щось таке, чого немає. І тоді я не знаю як жити далі. Те, в що я вірив – його не існує. З війною можна так пояснити. На війні – я думав, що все нормально, тут граната – попала в хату, і хати немає. Це опора. Люди опиралися на це все життя. І тепер треба жити в зовсім іншому світі. Він за секунду змінився цей світ, він інший, не такий, який був до цього, до якого я звик.

Читайте також. Драма Кіплінга-батька

Цей світ я змінити не можу, тільки зробити щось з собою таке, щоб в ньому жити далі. Найкраще в таких ситуаціях допомагає така от реалістичність з певним гумором. Може з іронічним ставленням до себе. Я не король, я нічого не можу з цим зробити, вирішити за Господа Бога, але так є.

Після смерті Давида ми з дружиною почали мріяти про подорож

Ми з дружиною Юлею зробили таку штуку – я не знаю, чи це добре чи це погано, але ми почали мріяти про подорож. І ситуація ясно була не дуже по фінансам добра – бо ми вкладалися в цей проект «Давид» так званий, чимало грошей віддали на лікування. Але коли його втратили, ми почали мріяти про подорож. Так сталося, що ми знайшли на той час дуже дешеві квитки на Шрі-ланку, і щоб їх купити та цю подорож забезпечити, мені довелось продати частину мого обладнання, яке трохи приносило мені грошей в роботі. Але я його продав. І ми поїхали на місяць на Шрі-Ланку. Чи це добре було чи погано з точки зору бізнесу, чи з точки зору сім’ї – я не знаю. Але ми поїхали на Шрі-Ланку, і місяць жили зовсім в іншому світі. Абсолютно з іншими людьми, з іншою мовою, з іншою культурою, іншим світоглядом. І ми повернулися додому трошки іншими. А через короткий час моя дружина завагітніла вдруге.

Ми  вберегли родину

Кожен завжди хоче більшого. Про результати, досягнення багато не скажеш – ми з дружиною в процесі. Ми в процесі «щасливіння». Є різні ситуації, ми живі люди. Для нас Соня – це насправді чудо. Бо вона в нас народилася через рік після втрати Давида. Ми навіть не планували, що в нас все швидко так вийде. Ми повернулися з подорожі. Дружина встигла відновитися, і одразу прийняла нове життя. Тепер ми трошки переживаємо за Соню. Перфікционістично відносимось до певних речей, дезінфекцій, профілактик, це якихось штучок, я помічаю, що в нас трошки є таке. Контроль такий. Але ми зцілюємося від цього – у нас є хороша кума, кум хороший, і спільнота також є – люди, з якими ми спілкуємося, вони трошки нас витягують. Типу: «а що ви, дайте їй бублик, хай їсть, хай піднімає з полу, все нормально». Ми віруючі люди, віримо, що наш син Давид на небі, і ми можемо з ним спілкуватися в односторонньому порядку. Він для нас нікуди не дівся. Він є, як особа, він існує. А ця дитина, друга – Соня. Вона інша особа, у неї своя історія.

Випробування зробило мене дорослішим

Якщо відсторонитися від емоцій батька, від переживань. Випробування обломало роги моєму его, альтерего, впевненості, що я можу контролювати усі процеси. Мені стало простіше відноситись до життя. Бо якщо я не можу це контролювати, чого я про це думаю. Є такі речі – я не можу в них залізти, гарантувати, що так буде. Це зробило нас з дружиною набагато дорослішими. Бо люди в різний час зустрічаються зі смертю, з втратами, і дорослішають. Ілюзія захищеності, дитинства, зникає. Казка під назвою дитинство, в яку ми часто хочемо втікати, вона в певних секторах психіки закінчилась. Днями читав психотерапевта Віктора Еміля Франкля, який вижив в концтаборі. І він сказав, що страждання тільки тоді має сенс, коли воно веде до чогось кращого. І я так з іншого боку можу сказати, що в будь-якому стражданні можна знайти сенс. Особливо якщо люди віруючі, напевно в будь-якому стражданні можна знайти сенс. Ясно, що у кожного він свій. Тобто якщо дивитися на страждання як на зростання, то у ньому є сенс. Ми з дружиною це спокійно пережили. Було так неприємно, але ми це пройшли. Зараз нам нормально, ми плануємо далі наше життя. Різні версії, різні варіанти, що з нами буде.

Матеріал підготувала Оксана Тупальска