Как нас учили любить чтение

Советы, проверенные временем. Современные отцы вспоминают как родители привили им любовь к чтению.

Можно найти очень много советов о том как сделать так, чтобы дети любили читать. Но мы в Отцовском клубе уверены, что куда более ценными могут быть примеры из жизни, уже доказавшие свою пользу.

Илларион Павлюк, отец пятерых детей, основатель продакшн-студии IVORY Films

У нас с отцом была общая страсть – книги и чтение. Библиотека отца насчитывала около 5000 томов, моя к концу школы – около 2000 томов. Мы вместе составляли списки книг, которые я хочу прочитать.

Заведующая книжным магазином знала и отца и меня. Как только появлялась книга, которую мы ждали, она звонила отцу на работу. Это было начало 1990-х годов, небольшой городок на Сахалине и новые книги были редкостью. Иногда я сам видел, что появились, к примеру «Три мушкетера» или «Квентин Дорвард». Тогда я бежал домой попросить у родителей денег на покупку. Мне казалось, что эту книгу купят прямо сейчас и купят последнюю. Ведь их всегда завозили по два экземпляра. Я прибегал и говорил: «Папа, там такая книжка…». Мама всегда шутила: «Боже, если бы за деньги, которые вы тратите на книги, вы покупали бы мне обувь, нам бы некуда было ее ставить».

325180_299611356766965_57846403_o
Илларион Павлюк с женой и детьми

Я научился читать в возрасте четырех лет. Мне нравилось удивлять этим взрослых. К примеру, скажу какому-нибудь дяде-врачу в поликлинике: «А я умею читать» и читаю ему табличку «Отоларинголог». Настоящий интерес к чтению у меня появился позже, лет в шесть. Я тогда лежал в больнице и сам прочитал рассказ о невежливом мышонке. Тогда я впервые понял: книги можно читать и самому, незачем просить родителей.

Вахтанг Кипиани, отец троих детей, главный редактор сайта «Историческая правда»

Ще з дитинства я пам’ятаю, що на будь-якій моїй прогулянці з батьком він міг відповісти на всі мої запитання. А я був дуже допитливий. Тваринний світ Кавказу, історія якогось старовинного будинку в Тбілісі – він про все міг розказувати довго і цікаво. Напевно, моя пристрасть до історії – від нього.

kipiani3
Вахтанг Кіпіані з дітьми

Я почав читати в чотири роки. В нашому домі було багато книжок і читали всі – і бабуся, і мама, хоча мама не мала вищої освіти, але читати – це було її внутрішнє покликання. З моїм читанням був епізод, з якого, я так підозрюю, почалося моє захоплення. Якось ми з мамою були у книжковому магазині. І продавець їй каже: зверніть увагу як ваш син дивиться на карту світу, купіть йому. Це була звичайна, радянська, політична карта світу. І мама її купила, повісила в кімнаті, і невдовзі цю карту я вивчив на пам’ять. Я знав всі країни світу, всі столиці, всі проливи, всі острови. Коли мама просила когось с гостей «поганяти» мене, тобто питати де якась країни чи столиця, чи острів, це було неможливо, я знав все. А питати люди, які теж добре знали світ. Ми жили в Новоросійську, в мене в родині всі були або моряками або портовиками.

Читайте також. Сім книжок про тат

Приходячи в гості, мама питала: У вас є «Большая советская энциклопедия? Дайте ему». Я читав будь-що, журнали, словники. З часом, коли я вже був підлітком, я читав багато періодики, де постійно зустрічав публікації на тему «Легко ли быть родителем»? Здавалося, що це основна ідея радянської публіцистики на тему родини – це дуже відповідально і важко. І мессидж про важке батьківство мені запам’ятався.

Дмитро Стус — про батька Василя Стуса

Не знаю, чи був Василь Стус знайомий із елементами масон­ського виховання, але під час наших з ним розмов, які траплялися два-три рази на тиждень, він непомітно за­клав підвалини не лише моєї освіти, а й ніби вживив у мене знання, що по­чало проявлятися вже на певному ета­пі освіти. Відбувалося це майже непо­мітно й цілком природньо. Він пропо­нував аналізувати пропоновані ним твори Цвєтаєвої, Ахматової, Пастер­нака, Толстого, Буніна, Гемінґвея, Марка Твена чи Джека Лондона і так повертав розмову, що дивним чином вона завжвди стосувалася різних ас­пектів пошуку людиною свого місця у світі.

1978 рік. Родина Стуса: мати Валентина, батько Василь та син Дмитро
1978 рік. Родина Стуса: мати Валентина, батько Василь та син Дмитро

Якою має бути людина? як знай­ти (відчути) своє покликання себе? чому потрібна гігієна освітою? якпідніматися після поразок? як про­тистояти тискові обставин? чому найбільший «гріх» — загубити себе, себто не знайти сил зреалізуватися як особистість?

Це запам’яталося найбільше.

Згадували ми Ортегу-і-Ґасета, Бердяева, Сковороду, Шевченка, Ле­сю Українку (батько першим спрово­кував мене поміркувати над позити­вами Килини й обмеженнями Мав­ки), Винниченка, Хвильового, Курбаса, Шестова, Платонова, Юнґа, Ка­мю, Сартра, Беккета, Борхеса й бага­тьох інших мислителів та письмен­ників. Це було неабияким стимулом до росту, адже відкритий татом світ був настільки ж привабливим, на­скільки ж і не схожим з тим, до якого я звик і який встиг добряче набрид­нути.

Парадоксально, але й сьогодні я переконаний, що своєю освітою я передусім завдячую саме тим не­тривалим розмовам і суперечкам, які ми провадили у накуреній кух­ні, його кімнаті, чи рідких прогу­лянках Святошинським лісом.

Читайте також. Тато в декреті. Уривок з нової книги Артема Чапая