Заберіть свою дитину!

З нового навчального року діти з особливими потребами отримали право навчатися в колективах зі звичайними учнями. Це називається «інклюзивна освіта». Раніше учні з порушеннями слуху, мовлення чи іншими хворобами були ізольовані в окремих класах. Таких дітей лише 2% від загальної кількості, але це 167 000 учнів.

Нова практика, щоправда, стикається з несподіваним спротивом. «Ми розпочали запроваджувати інклюзивну освіту, — розповіла в інтерв’ю Father’s Club міністр освіти Лілія Гриневич, —  Коли дитина з особливими потребами потрапляє до звичайного класу, то над нею знущаються і насміхаються решта дітей».

На жаль, проблема не тільки в дітях. Семирічну Катю Н., хвору на гідроцефалію, батьки віддали на підготовчі курси до гімназії поруч з домом.

Новозеландський хардкор-музикант Алістер Кемпбел зробив тату у формі кохлеарного імпланту, щоби підтримати свою доньку Шарлоту, яка страждає на порушшеня слуху

— З першого дня вчителька була упередженою до нашої Каті, — згадує перший навчальний рік мама дівчинки. — Вчитель тільки й робила, що жалілася мені кожного разу на дитину: “Вона не хоче писати, постійно крутиться, заберіть її”.

І коли дівчинка закінчила підготовчі курси, батьки подали заяву на прийняття донечки до першого класу. Але адміністрація гімназії їм відмовила: “Вона не зможе вчитися з усіма, в класі багато дітей”, — розповідає про прогнози вчительки Тетяна.

Але батьки не опустили руки. “Чоловік разом з юристом склав скаргу, і нам перед навчальним роком подзвонили з гімназії, що готові прийняти дитину. Думаю, це було пов’язано лише з бюджетним фінансуванням”, — розповідає Тетяна. І все ж сім’я перевела доньку до іншої школи, де ставлення до неї було більш толерантним.

Читайте також. Міністр освіти про 12-річку, корупцію в школах та кадрове оновлення серед вчителів

Дистанція вражаюча

Українці не готові приймати в школи дітей з особливими освітніми потребами. За даними дослідження ЮНІСЕФ 96% громадян вважають, що діти з інвалідністю заслуговують на рівноправні місця і підтримку суспільства. І тільки 13 % готові сприймати цих діток у колі друзів, спільноті однолітків чи членів сім’ї.

Ставлення до дітей з інвалідністю в українських школах не відповідає європейським нормам. “Така дистанція від 96 до 13 % говорить про низький рівень толерантності суспільства в Україні по відношенню до дітей з інвалідністю», — зазначає Валерій Сушкевич, голова Національної Асамблеї інвалідів України, уповноважений Президента України з прав людей з інвалідністю.

У 2015 році була запущена інформаційна кампанія під гаслом #ThisAbility: Бачити спершу Дитину, потім інвалідність». Мета спецпроекту — звернути увагу українського суспільства на особистість дитини з особливими потребами, спонукати до толерантного ставлення до таких дітей. В Україні дітей з інвалідністю — 167 тисяч, тобто 2% від усього дитячого населення.

“Зневага до людської гідності поширена”

Лілія Гриневич, міністр освіти України вважає, що проблема набагато глибша. Звичайні діти сміються над хворими тому, що бачили приклади такого ставлення. “В світі дорослих таке саме ставлення до людей з інвалідністю, — каже міністр, — їх вважають меншовартими. Це страшна проблема, з якою нам треба працювати”. Знайомий в школах булінг — явище того ж порядку і з подібним корінням. «Зневага до людської гідності поширена в суспільстві. Тому що в родинах люди зневажають один одного. А потім зневагу ми бачимо в школі», — вважає Лілія Гриневич.

 

“Дала подивитись слухові апарати”

— Мій син навчається у звичайному класі. Але кожного разу мені потрібно захищати свою дитину від нападок дітей та батьків. Бо якщо, наприклад, у класі поб’ються хлопці — це буде просто шкільний інцидент. А якщо мій Данька з кимось буде з’ясовувати відносини — це вже привід перевести мою дитину на індивідуальну форму навчання, — говорить Тетяна П. — мати слабочуючого хлопця, який навчається у звичайній школі на Херсонщині.

Тетяна на батьківських зборах розповідала історію діагнозу свого сина, а на класній годині показувала однокласникам сина слухові апарати. Виявилось, що діти постіно тягнулися руками, щоб дослідити дорогий апарат у вусі свого нового однокласника.  Мати слабочуючого 4-класника пояснювала і дрослим, і дітям, якщо її син буде вчитися у звичайній школі, то у нього є більше шансів оволодіти усним мовленням, знайти собі друзів та відчути себе повноцінною людиною.

Інклюзия — це шанс

— Вважаю, що школи не готові й до звичайних дітей. Вони їх не поважають. Дитина в школі то ніщо. Це гвінтик. Дуже малесенький. Малопомітний. А інклюзія це, напевно, шанс — шанс побачити яка прірва в школах, яке справжнє ставлення дорослих до маленької людини. Байдуже особлива вона чи звичайна, — говорить мама двох школярів і голова батьківського комітету Юлія Тищенко.

Читайте також. Сім революційних змін в середній освіті