Вахтанг Кіпіані: Бути батьком – це джерело позитивних емоцій

Вахтанг Кіпіані з родиною

Куди зникли справжні чоловіки? Чому так багато розлучень та сиріт при живих батьках? Іноді ці питання дратують. Чоловіки нікуди не ділися, вони є, ви просто не звертаєте на них увагу. Мільйони з них живуть, працюють, люблять свої родини, піклуються про своїх дітей та жінок та не очікують оплесків на свою адресу.

Аби трохи зламати стереотип про те, що справжні батьки вимирають як клас, ми в FathersClub вирішили видати книгу, яку ми поки називаємо «Правила батьківства» чи «Наші батьки». Це будуть монологи батьків, які складатимуться з розгорнутих відповідей на питання: Чому вас навчив батько? Чому ви хочете навчити дітей? Наші герої — підприємці, журналісти, лікарі, вчені, програмісти, будь-хто, для кого батьківство – свідомий вибір, а діти – джерело натхнення. Повний список таких батьків скласти неможливо, ми постійно його доповнюємо. А  поки – монолог нашого першого героя.

Відомий журналіст, редактор «Історичної правди» Вахтанг Кіпіані — з недавнього часу ще й упорядник і засновник унікального музею періодики. В різні часи він був головним редактором тижневику «Фокус», редактором телепрограми «Великі українці». В нього і дружини Тетяни троє дітей. Старшій Тамарі вже 16, середньому Іларіону – 13, молодшому Давиду – 8.

За роки моєї журналістської діяльності мені доводилося багато спілкуватися з ерудованими людьми. Але є такий ерудит, який насправді знає все. Це – мій батько. Про таких як він кажуть «людина енциклопедичних знань». Мама називала його «умніца». За фахом він інженер-енергетик і зараз, хоча він вже і пенсійного віку, він продовжує заробляти гроші — складає енциклопедичні словники.

Ще з дитинства я пам’ятаю, що на будь-якій моїй прогулянці з батьком він міг відповісти на всі мої запитання. А я був дуже допитливий. Тваринний світ Кавказу, історія якогось старовинного будинку в Тбілісі – він про все міг розказувати довго і цікаво. Напевно, моя пристрасть до історії – від нього.

Я почав читати в чотири роки. В нашому домі було багато книжок і читали всі – і бабуся, і мама, хоча мама не мала вищої освіти, але читати – це було її внутрішнє покликання. З моїм читанням був епізод, з якого, я так підозрюю, почалося моє захоплення. Якось ми з мамою були у книжковому магазині. І продавець їй каже: зверніть увагу як ваш син дивиться на карту світу, купіть йому. Це була звичайна, радянська, політична карта світу. І мама її купила, повісила в кімнаті, і невдовзі цю карту я вивчив на пам’ять. Я знав всі країни світу, всі столиці, всі проливи, всі острови. Коли мама просила когось с гостей «поганяти» мене, тобто питати де якась країни чи столиця, чи острів, це було неможливо, я знав все. А питати люди, які теж добре знали світ. Ми жили в Новоросійську, в мене в родині всі були або моряками або портовиками.

Приходячи в гості, мама питала: У вас є «Большая советская энциклопедия? Дайте ему». Я читав будь-що, журнали, словники. З часом, коли я вже був підлітком, я читав багато періодики, де постійно зустрічав публікації на тему «Легко ли быть родителем»? Здавалося, що це основна ідея радянської публіцистики на тему родини – це дуже відповідально і важко. І мессидж про важке батьківство мені запам’ятався.

Тільки тоді, коли в мене народилася Тамара, в 1998 році, я почав вчити книжку, якою є дитина. І перше відкриття – бути батьком це не мука чи тягар. Це класно. Це постійне джерело позитивних емоцій. Вона спить – ти щасливий, вона прокинулась – ти щасливий, вона протягнула руку чи посміхнулась – все це щастя.

kipiani2

Відверто кажучи, я не можу сказати про себе, що я добрий батько. Я дуже багато часу приділяю роботі. Діти сумують, коли дізнаються, що я знову буду пізно. А роботи дійсно багато, я викладаю у Львові і веду телепередачу на тамтешньому телеканалі, пишу колонки для кількох видань, 30 років збираю періодику, це теж відбирає мене у родини. Але я не можу це кинути.

Коли я працював на центральних телеканалах, то заробляв більше. Тепер, щоб вийти на ті ж доходи, треба втричі більше часу і засиль. Звичайно, іноді бувають пропозиції змінити роботу. Але все має свою ціну. Я не можу працювати в олігархічних ЗМІ. Або там, де порушують свободу слова. Багато моїх колег залишились працювати в таких ЗМІ. Я не можу сказати, що вони є погані люди. Але вони змирилися з тими умовами роботи і життя, з якими я не можу змиритися. Моя внутрішня самоповага не дозволяє. Один канал мені пропонував великі гроші, хорошу посаду, але в контракті було 15 чи 19 прямих заборон щодо інформаційної політики. Ми з дружиною над цим посміялись – як вони взагалі сміють людям пропонувати таке приниження? І я дітям кажу, що якщо була в така робота, я мав би можливість купити дім і багато чого. Але такий компроміс зіпсує все життя.

*************

Ми багато говоримо з дітьми про цінності. Іларіону зараз 13 років і він зараз ставить багато питань про справедливість чи про відносини між людьми: а це добре чи погано, а це багата людина чи бідна, тобто він хоче в голові собі розкласти якісь важливі речі.

Ми говорили з ними і про революцію. Я вважаю, що люди зробили величезний громадянський подвиг і в 2004 році, і в 2013-2014 році. Попри всі політичні акценти обох революцій. Коли діти питали мене, чому люди виходять на вулиці, я казав, що люди хочуть жити в вільній країні, вони хочуть, щоб була справедливість. Тому коли я пропадав багато ночей і на тому майдані і на цьому, діти розуміли, що я це роблю для них. Навіть тому що, якщо країна не буде вільною, я, як журналіст, не зможу заробляти.

В мене діти були задіяні ще за часів помаранчевої революції. Вони вже грали у революцію. Якось я прийшов додому, і син плаче і каже: «Тато, я не хочу бути Януковичем, а Тамара змушує мене бути Януковичем».

За часів президенства Ющенка мені урядовці подарували великий , з півметра фотопортрет мого сина Іларіона. Він там з помаранчевою кулькою за часів першої революції. Як виявилося, цей портрет як символ Майдану висів в кабінеті віце-прем’єра, і коли прийшов новий склад Кабміну, хтось сказав: «Це ж син Кіпіані», і мені подарували цей портрет.

******************

Ще одна з цінностей, яку я хотів би передати дітям – працелюбство. Я багато працюю сам, і ми розказуємо дітям, що наші батьки, вже літні люди, і досі працюють. Може, цей приклад зіграє свою роль, коли це буде потрібно. Тому що зі мною це спрацювало. Я бачив як важко працювали мої батьки та всі мої рідні. Іноді я залишався у бабусі на роботі і я спав в камері схову на морвокзалі в Новоросійську. Тому для мене природно працювати багато і мені здається, що цього достатньо для наслідування.

kipiani3

Іноді діти мене питають: а ми можемо купити свій дім? Я кажу: практично – ні. Вони в Америці бачили красиві помешкання і я їм відповідаю, що ми такий дім купити не можемо, але у вас такий шанс є. Тому що моя донька вже знає англійську краще за мене. Я кажу їй: «Перед тобою відкритий весь світ, в мене не було такого, ти можеш бути вільнішою за мене». Наш з Тетяною батьківський підхід такий: ми вам, дітям, даємо максимум, забезпечуємо, лікуємо, купуємо книжки, навчаємо в школі, ми в них інвестуємо, а чи воно спрацює – це вже від вас залежить.

***********

Для східних народів притаманне більше легке ставлення до життя загалом. І до виховання дітей також. В Грузії якось простіше ставляться до дітей. Якщо у нас дитині, яка валяється на підлозі чи на землі, будуть казати «ай-яй-яй!!», то грузинські мами будуть індиферентно палити чи пити каву.

Але саме на Сході чи у південних народів я бачив повагу та любов до дитини. В будь-якому ресторані чи просто людяному місці всі будуть в захоплені від вашої дитини. Я кілька разів бачив, як чиєсь немовля чи мала дитина в ресторані ставала центром уваги для всіх гостей. Всі по черзі беруть її на руки, бавляться з нею, хвалять її, підкидають її. Тому що для східних народів дитя – це центр всесвіту.

Може тому у вихованні скоріше пофігіст. Адже я теж на певну частку зі Сходу. Я пливу за течією. Моя дружина більш організована чим я, вона справжній менеджер. Ми вчителі за фахом, але вона працювала в різних компаніях різних галузей. Саме вона в родині організовує циклічні процеси – лікування, прання, навчання. Діти знають, що з мамою можна говорити про більш конкретні та предметні речі, а зі мною – про світогляд та смисл життя, про цінності, про ставлення до чогось. Навіть коли мене нема дома, то дружина говорить: тато приїде, ми його запитаємо.

Я дуже люблю моменти споглядання і емоційного зв’язку. Повертаєшся з відрядження додому, заходиш, бачиш як вони сплять, підсвітив мобільним, побачив їх обличчя – і відчуваєш себе повністю щасливим. Якось на запитання в соціальних мережах «Хто ти» я написав: журналіст-батько. Бути батьком – це справжня людська іпостась, так само як бути громадянином, чи українцем, чи членом громади. Для мене це дуже важливо.

Монолог записав Влад Головін.

P.S. Якщо ви хотіли би запропонвувати для FathersClub  історії, монологи чи інтерв’ю інших свідомих батьків, пишіть нам на editor@fathersclub.com.ua

«Дитячі» уривки з блогу Вахтанга Кіпіані

************

Діти, як зазвичай, бісяться вдома, і Тамара випадково вдарила Ларіка трохи нижче живота. Реакція була блискавичною, в його фірмовому стилі: — Эй, осторожнее — ты мне чуть не повредила фамильное гнездо! Кілька днів пройшло, але дотепер посміхаюсь

****************

Відвіз старших дітей до їхньої бабусі. Дорогою Ларік видав фразу — «Тамара, мені здається, що ти підлещуєшся до тата, коли кажеш, що хочеш бути журналістом».

******************

Вже по опівночі. Чую тіп-топ, тіп-топ, відтак краєм ока бачу, що це Іліко іде до туалету. За хвилину крочки повторюються і бачу як Ларік повертається до ліжка, а за ним… Хвостиком, тримаючись за ручку братика топає із закритими оченятами Датошка, який, виявляється, стояв і сонний чекав під дверима… Прошльопали вони паровозиком назад до своєї кімнати, а я ледве не плАчу. Як, виявляється, мало треба для щастя

***********************

Ларик выдал очередной перл: «Папа, у меня в классе две Соломии и один предатель».

*************************

Ранкове. Ларік дивиться на бутерброд з червоною рибою — «невже це моя доля»?

***************

Дві години тому під парадне прибився їжачок. Ми його нагодували молоком, сфоткали для історії Дарницького району і відпустили там, де взяли. Ларік, весь у сльозах, сказав — цитата — «зустріч з їжаком перевернула моє життя».

****************

Ларик сегодня сказанул, что его в жизни раздражают три человека — Карлсон, Верка Сердючка и — цитата — «чудик из рекламы «Фокстрота». Вспомнилось, что лет пять назад Тамрико, глядя на передачу по «1+1», сказала — вот Винни-Пух — понятная фамилия, а Слава Пиховшек — какая-то непонятная

***************

Іларіончик навчився писати. Перші три слова — мама, Вова і… коліно. Питання дня — хто такий Вова? ;))

**************

Тамара влітку закопала гроші на бабусиному городі під Миколаєвом. Каже, що хотіла виростити грошове дерево

***************

Мама, не надо говорить это ужасное слово «хулиганы». — А как надо? — Лучше так — просто звери…

**************

Бабуся питає 4-річного онука: — Ти чого такий сумний, не засинаєш? — Понимаешь, бабушка, мне так не хватает материнского тепла…

***************

Іліко під час вчорашнього футбольного матчу видав: — мамо, а наші в якій формі грають? — у жовтій. — а ЗЛО в якій?

***************

Ларік розплакався, захотів різко додому, хоча у бабусі йому з Тамріко добре. Самі ж про це цілий день розповідали. Тонкошкірі й вразливі у мене діти. Розплакатися ім дуже легко, вони до всього відкриті й всім співчувають. Хочеться, щоби так було довше, але водночас і боляче дивитися на потоки сліз

********************

Іларіон заробив бронзову медаль і грамоту за виконання джайву, вальсу і ча-ча-ча на змаганнях, організованих «Українською Лігою Танцю». Ми недооцінювали-сміялися-тішилися. І от маємо Чемпіона))) Повненька партнерка йому, правда, чомусь не подобається — «добрий» Іліко називає її «мішком з картошкою». Спить. Завтра будемо шви з рани, що добре зажила, знімати

*****************

Ларік кричить Тамарі — «побий мене, я пацихіст». Плутає «пацифіст» з «мазохістом». Тома йому вказує на помилку. Мені здається, що я в десять років не знав значення обох слів

**************

Якось ми з семирічною Тамарою проходили повз Могилянку і я їв розказував який це хороший університет, бо туди можна тільки чесно поступити, там добре навчають, а потім, після першого чи другого курсу можна поїхати навчатись в Америку, і тут я бачу: дитина реве. Я перелякався, думав, вона ногу вдарили чи щось трапилося, питаю неї, вона каже: Я не хочу вас кидати і їхати в Америку! Тобто батько семирічній дитині намалював перспективу, яка в її голові означало бути без батьків.

************

Якось я перетягував великі валізи з книгами та періодикою до свого музею, і молодший Ларік запитав мене: Тату, а коли я вирасту, я теж буду все це тягати? Я кажу, звичайно ні.