Уривок з книги Дмитра Стуса. «Василь Стус: життя як творчість».

Увесь цей час—від серпня по гру­день — ми не лише не знаходили з та­том спільної мови, а й, можна сказа­ти, жили як кішка з собакою…

Часом траплялися ситуації май­же абсурдні. Заробивши під час ро­боти на руднях Магаданської об­ласти непогані гроші, батько хотів купити сякі-такі меблі, щоб якось облаштувати побут. Одного разу вони з мамою вирішили замінити в моїй кімнаті етажерку, якій було не мен­ше 30—40 років, сучасною книжко­вою шафою. Та коли я прийшов до­дому й побачив, що батьки звільню­ють її від книг, здійняв скандал, фіналом якого була заборона захо­дити до моєї кімнати.

Грюкнувши дверима, я пішов з дому.

Повернувшись опівночі, я поба­чив, що батьки (себто, мама) розста­вили мої книжки по місцях. Сутички (мирити нас приїжджали й Маргари­та Довгань, і Михайлина Коцюбин­ська, і ще хтось) між нами тривали майже до середини грудня, завдаючи татові невимовного болю. Невідомо, чим би цей постійно наростаючий конфлікт закінчився, якби випадково на допомогу не прийшло… КДБ.

Трапилося це так.

Десь наприкінці січня, мене, що звично прогулював черговий зануд­ний урок з української, знайшли десь за школою й терміново викли­кали до директора.

Там на мене чекав чоловік у шкіряному плащі. Директор пред­ставила його як співробітника ко­мітету держбезпеки. Він повів мову про «ворога радянської батьківщи­ни Василя Стуса». Мовляв, і посил­ки він від підступних імперіалістів отримує, і нещасть бажає всьому

народові, й користуючись гуман­ним радянським законодавством продовжує ворожу антирадянську діяльність.

Не знаю чому, але слова ці мені дуже не сподобалися. А зразковим хлопчиком я ніколи не був, то, наго­воривши купу всіляких брутальних і хамських слів незнайомцю й ди­ректорці (мамі пізніше довелось на­віть пообіцяти, що по закінченню 8 класів я піду зі школи), я вибіг зі школи й майже до півночі блукав Святошинським лісом.

Струс був таким значним, а нена­висть до людей, які обмовляли (цього я був цілковито певен!) тата такою великою, що відкрила шлях до нашо­го порозуміння. З того часу наші вза­ємини стають значно теплішими, з’я­вляється навіть елемент довіри. Втім, до ідилії в стосунках батька й сина, звісно, було далеко.

Попри це, ті п’ять місяців, що зали­шилися до другого арешту, не лише змусили інакше подивитися на себе, а й значною мірою сформували мою свідомість. Не знаю, чи був Василь Стус знайомий із елементами масон­ського виховання, але під час наших з ним розмов, які траплялися два-три рази на тиждень, він непомітно за­клав підвалини не лише моєї освіти, а й ніби вживив у мене знання, що по­чало проявлятися вже на певному ета­пі освіти. Відбувалося це майже непо­мітно й цілком природньо. Він пропо­нував аналізувати пропоновані ним твори Цвєтаєвої, Ахматової, Пастер­нака, Толстого, Буніна, Гемінґвея, Марка Твена чи Джека Лондона і так повертав розмову, що дивним чином вона завжвди стосувалася різних ас­пектів пошуку людиною свого місця у світі.

1978 рік. Родина Стуса: мати Валентина, батько Василь та син Дмитро
1978 рік. Родина Стуса: мати Валентина, батько Василь та син Дмитро

Якою має бути людина? як знай­ти (відчути) своє покликання себе? чому потрібна гігієна освітою? якпідніматися після поразок? як про­тистояти тискові обставин? чому найбільший «гріх» — загубити себе, себто не знайти сил зреалізуватися як особистість?

Це запам’яталося найбільше.

Згадували ми Ортегу-і-Ґасета, Бердяева, Сковороду, Шевченка, Ле­сю Українку (батько першим спрово­кував мене поміркувати над позити­вами Килини й обмеженнями Мав­ки), Винниченка, Хвильового, Курбаса, Шестова, Платонова, Юнґа, Ка­мю, Сартра, Беккета, Борхеса й бага­тьох інших мислителів та письмен­ників. Це було неабияким стимулом до росту, адже відкритий татом світ був настільки ж привабливим, на­скільки ж і не схожим з тим, до якого я звик і який встиг добряче набрид­нути.

Парадоксально, але й сьогодні я переконаний, що своєю освітою я передусім завдячую саме тим не­тривалим розмовам і суперечкам, які ми провадили у накуреній кух­ні, його кімнаті, чи рідких прогу­лянках Святошинським лісом.

Я вчився відчувати час, як напов­неність життя, і він пояснив мені «не­лінійну», нехронологічну його при­роду.

— Що активніше, щільніше ми заповнюємо наш час, — казав він, — то інтенсивніше й цікавіше живемо. Бувають миті, варті століть, а буває драглиста безсенсовність існування, що затягується на сотні років. Нічого не відбувається, нічого не творить­ся, а час «витікає крізь пальці». Так і людина. Вона живе лише тоді, коли робить свій час змістовним. Життя Жанни д’Арк і наповненіше, і біль­ше, і цікавіше, аніж якогось ім’ярек, який тільки те й робив, що сидів під телевізором чи грав у доміно.

Хвилина життя д’Арк варта десяткам життів імярек. Розумієш?

Розуміти хотілося. Але бракувало знань і відваги. Проте були закладе­ні умовні полички, як частинки чо­гось більш цілісного, й лише від ме­не залежало, чи будуть вони колись наповненими.

Слухай розмови цікавих лю­дей, навіть коли не розумієш усе сказане. Хоча краще, звісно, розу­міти. У цьому разі ти збагачуєшся емоціями, настроями, ставленням тих людей до того чи іншого яви­ща, готуючи в такий спосіб емоцій­не тло для сприйняття чогось розу­мом. Утім, це поки, мабуть, занадто складно для тебе…

11 січня батько, не маючи сил і далі носити важкі опоки, звільнився з заводу ім. Паризької комуни. Його здоров’я погіршилось, візити ж діль­ничного — почастішали:

-Кагда наканєц, ви перестанете тунєяднічать? — запитував він, вкот­ре залишаючись за порогом кварти­ри. — Ви об’язани пустіть меня в дом!

-Скажіть своєму КДБ, що я зго­ден на будь-яку працю, але ж скрізь цидула КДБ: не приймати. Так що ви не туди прийшли, — закінчував тато розмову, закриваючи двері перед мі­ліцейським носом.

1 лютого його таки влаштували: «учнем намазувальника затяжної кромки на конвеєрі Київського ви­робничого взуттєвого об’єднання „Спорт”». До самого арешту п’ять днів на тиждень він намащував кле­єм кросівки.

Фізично стало легше. Але психо­логічний стан батька значно погір­шився. Одноманітна робота дратува­ла, але він швидко знайшов, як її уріз­номанітнити: вчив англійські слова, вивчав вірші, шукав варіанти рядків, які йому не подобалися.

Навесні тато вже чекав арешту. Мене це неабияк дратувало і навіть смішило: чим може загрожувати лю­дина, яка працює на конвеєрі? Чого ж тебе мають заарештовувати, —ду­мав я, — коли ти весь час сидиш дома? Ну, написав листа на захист нікому невідомого Миколи Горбаля, так що з того, коли поруч повно й не­справедливо заарештованих, і про­сто побитих у міліцейських відділ­ках!

Не розумів і абсолютної батько­вої впевненосте в тому, що він — один з найбільших українських пое­тів України XX століття.

-Тату, — зважився запитати, — який же ти великий поет, коли тебе не вивчають у школі, а в Україні не ви­дано жодної твоєї книжки?

-Я пишу для людей, для світу, для таких, як сам. А ница влада дру­кує книжки лише своїх холуїв… Втім, не будемо про це, дасть Біг (він чо­мусь завжди казав саме Біг, а не Бог), навчишся розуміти поезію, тоді й збагнеш, що поет не конче повинен бути визнаним за життя. .

Більше ми не торкалися цієї теми.’ Я навіть вирішив, що в тата звичайна манія переслідування та геніально­сті. Що ж, «поет», то й поет.

Так ми жили до середини травня 1980 року.

Незрозуміла мені напруга зро­стала, і я став дедалі частіше затри­муватися на лісовому футбольному майданчику, яке ми з однокласника­ми спорудили в лісі, поблизу Петро-Павловської Борщагівки.

Радянський Союз саме готувався до Олімпіади. У Києві мав відбутися груповий турнір футболістів, й дедалі частіше я чув розмови, що місто звіль­нюють від «небажаних елементів». Мама стала зовсім нервова й дивно реагувала на кожен дзвінок у двері.

15 травня, склавши борги з ро­сійської літератури, я примчав додо­му за формою, аби бігти на футбол до лісу.

Дома нікого не повинно було бути, але коли я відкрив двері, мене м’яко, але впевнено, чиїсь міцні руки притиснули до дверей ванни, обшука­ли, а полотняну торбочку, з якою за­мість портфеля ходив до школи, ви­дерли з рук. Я навіть не встиг злякати­ся, бо відразу побачив обличчя тата.

-Ну от і сталося… те, про що я попереджав, — продовжив він пі­сля паузи, щоб якось зняти напругу.

Ефект був, утім, протилежний.

Я зміг видушити лише на одну фразу:

-Хто ці люди?

-У нас обшук, — спокійно від­повів тато.

Аби якось опанувати себе, пішов до своєї кімнати.

Мої нечисленні зошити та рефера­ти прочитаного (я, хоча й старанно ховав це від батька, таки вчився запи­сувати найцікавіші враження від про­читаного та принагідні думки, що ви­никали від знайомства з книгами) в купі зі статистичними футбольними таблицями були розкидані по столу та підлозі. Перетрушені шкільні під­ручники були скидані купою біля ліж­ка, а одна з найулюбленіших книжок чомусь опинилася під застилкою… Доконало те, що прийшлі нахабно пе­редивлялися мій щоденник (наступ­ного ранку я все це спалив, аби жодна потвора не могла без дозволу порпа­тися в моїх записах).

Сльози безсилля, люті й неймо­вірної образи засліпили очі. Я зна­йшов спортивну форму, кеди й ки­нувся до вхідних дверей. Там ніби чекали на мене.

-Сьогодні тобі доведеться обій­тися без футболу, — сказав чоловік, мовби навіть співчуваючи мені.

-Чому це?

-Тому що під час обшуку з квар­тири виходити заборонено.

-Суки, — прошипів я, намагаючи бодай так не розплакатися від безсилля. Заховався в кімнаті, щосили грюкнувши за собою две­рима.

«Вибач, батьку, — розмовляв я з собою, — що не вірив тобі, коли ти ка­зав про швидкий арешт… — Сльози нестримно текли щоками, і я розмазу­вав їх обличчям, найбільше перей­маючись тим, аби до кімнати не зай­шов тато чи хтось із тих мерзотни­ків. — Ні, гниди, ви не побачите моїх сліз, — вирішив я. — Ніхто вже не ба­читиме моїх сліз. Ніхто й ніколи!»

За стінкою саме голосно розмов­ляли.

Що ж, ви навіть поводитися в чу­жій квартирі не вмієте. Попрацюйте тепер так.

Я ввімкнув телевізор на повну потужність, а що тоді на обох теле­візійних каналах була перерва, то квартира вмить наповнилася дуже неприємним пронизливим звуком: «и-мммм…»

Тієї ж миті гучна розмова урвала­ся й до кімнати вбіг червонощокий і вирвав штепсель із розетки.

-Ти шо дєлаєш?

-А тобі що?

-Сіді молча, а то будєт плохо!

—Вимагаю, що ви ввічливо по­водилися з моїм сином. І взагалі ро­біть і шукайте, що хочете. Я туди більше не зайду й розмовляти з вами не буду. Однак усе вирішено напе­ред! — Закінчив тато, пропонуючи вийти червонопикому співробітни­ку ГБ із кімнати.

Той нічого не відповів, але тільки-но повернув до коридорчика, що вів до кімнати, як на всю хату знову залунало: «и-мммм…»

Цього разу він грубо відштовх­нув мене і вирвав вилку з розетки. Я мало не заточився. Але ще до того, як він устиг щось сказати, я вихопив у нього шнур і знову ввімкнув теле­візор. Страшний неприємний звук знову лунав у квартирі. Червонопи­кий на якусь мить навіть розгубив­ся. З дверей на нас дивилося кілька пар очей.

Цього разу неприємне виття те­левізора увірвав тато.

-Не треба, сину. — І вже до них, — ідіть, шукайте, що там вам треба, я посиджу з сином.

Гебісти вийшли. Ми сиділи мовч­ки, і я щосили втискався в батькове плече, шукаючи там порятунку від грубої фізичної сили, якій не знав, що протиставити, а тому почувався геть приниженим.

— …учися вставати, — почув я за­кінчення якоїсь фрази, до того вслухаючись лише в себе. — Немає люди­ни, яка б не падала. Але треба вчити­ся підніматись. Упав — піднявся, упав — піднявся, як той циновий сол­датик. І йдеш далі, намагаючись уни­кати падінь на тих вибоїнах, де падав раніше.

Години дві ми сиділи в кімнаті й про щось говорили. Чомусь я май­же не розумів значення слів, перебу­ваючи в полоні голосу, інтонацій, на­строю. Паралельно батько щось пи­сав на аркушах паперу й кидав їх за ліжко без жодних коментарів.

-Скоро має прийти мама, — пе­ребив я його нескінченний монолог. Може, я піду начищу картоплі?

-За кілька хвилин. Я саме за­кінчую.

У кухні ми навіть про щось жар­тували, добре розуміючи, що це ос­тання можливість побути вдвох.

Я засмажу картоплю. Не за­перечуєш? — запитав він, звично очікуючи від мене бажання чогось іншого.

Я не перечив. Того дня я взагалі не міг перечити жодним його бажан­ням чи навіть наказам.

Коли прийшла мама, картопля бу­ла готова, але тато переперчив її так, що їсти було неможливо.

-Валю я із-за них переперчив картоплю. — Мама лише притулися до татового плеча.

Аби дати можливість батькам по­бути самим, я вийшов в коридор.-Всьо будіт харашо, — сказала мені голова гебіста, що більше за ін­ших скидалася на людську.

-Василю, рідний, коханий Васи­лю… — виплакувала очі мама, коли ми втрьох пхали вечерю до рота.

Ближче до півночі татові наказа­ли збиратися.

Спершу батько прощався зі мною.:

– Сьогодні, синку, ти пережив, може, найбільше приниження й роз­чарування у своєму, ще не такому довгому житті. Я знаю, як буває при­кро чоловікові від усвідомлення без­силля. Прикро, як ось мені зараз, від того, що бачиш біду, бачиш неспра­ведливість, а ніяк зарадити. Але му­симо терпіти… Я не знаю, чи ще по­бачимось, а тому прошу тебе лише про одне. Прости сьогоднішній день оцим людям, які завдали тобі, мені й мамі стільки болю. Вибач їм, але за­пам’ятай як досвід, щоб ніколи не завдавати нічого подібного іншим. Обіцяй мені… Бо… коли ти озлобиш­ся, коли повіриш, що світ — жорсто­кий, і щоб жити в ньому ти маєш ста­ти злим, світ закриється від тебе, бо твоя жорстокість перетворить ши­роко відкриті до світу очі на бійниці ненависти, із яких вона струмувати­ме до світу. Тоді й від світу ти мати­меш те саме. Попри всю несправед­ливість, треба вміти любити, вірити, зберігати надію, бо наш світ — доб­рий, але обмеженість людських по­глядів викривила його в нашому сприйнятті. Знай це, або, поки, вір. Я, на жаль, уже не можу, стомився чи що, вибачати…

Потім батько прощався з мамою. А я все не міг осягнути почутого й лише за кілька десятиліть, зустрів­ши цю думку, здається, в Умбєрто Еко, збагнув, що саме 15 травня мав найважливіший урок у своєму жит­ті — урок любови.

Коли зачинилися двері, я бачив лише сухі, чорні мамині очі. І в мото­рошній тиші, що запанувала у квар­тирі, я не міг спекатися підлої думки про те, що ті очі — найстрашніша плата за право бути собою.