Уривок з книги Дмитра Стуса. «Василь Стус: життя як творчість».
Увесь цей час—від серпня по грудень — ми не лише не знаходили з татом спільної мови, а й, можна сказати, жили як кішка з собакою…
Часом траплялися ситуації майже абсурдні. Заробивши під час роботи на руднях Магаданської области непогані гроші, батько хотів купити сякі-такі меблі, щоб якось облаштувати побут. Одного разу вони з мамою вирішили замінити в моїй кімнаті етажерку, якій було не менше 30—40 років, сучасною книжковою шафою. Та коли я прийшов додому й побачив, що батьки звільнюють її від книг, здійняв скандал, фіналом якого була заборона заходити до моєї кімнати.
Грюкнувши дверима, я пішов з дому.
Повернувшись опівночі, я побачив, що батьки (себто, мама) розставили мої книжки по місцях. Сутички (мирити нас приїжджали й Маргарита Довгань, і Михайлина Коцюбинська, і ще хтось) між нами тривали майже до середини грудня, завдаючи татові невимовного болю. Невідомо, чим би цей постійно наростаючий конфлікт закінчився, якби випадково на допомогу не прийшло… КДБ.
Трапилося це так.
Десь наприкінці січня, мене, що звично прогулював черговий занудний урок з української, знайшли десь за школою й терміново викликали до директора.
Там на мене чекав чоловік у шкіряному плащі. Директор представила його як співробітника комітету держбезпеки. Він повів мову про «ворога радянської батьківщини Василя Стуса». Мовляв, і посилки він від підступних імперіалістів отримує, і нещасть бажає всьому
народові, й користуючись гуманним радянським законодавством продовжує ворожу антирадянську діяльність.
Не знаю чому, але слова ці мені дуже не сподобалися. А зразковим хлопчиком я ніколи не був, то, наговоривши купу всіляких брутальних і хамських слів незнайомцю й директорці (мамі пізніше довелось навіть пообіцяти, що по закінченню 8 класів я піду зі школи), я вибіг зі школи й майже до півночі блукав Святошинським лісом.
Струс був таким значним, а ненависть до людей, які обмовляли (цього я був цілковито певен!) тата такою великою, що відкрила шлях до нашого порозуміння. З того часу наші взаємини стають значно теплішими, з’являється навіть елемент довіри. Втім, до ідилії в стосунках батька й сина, звісно, було далеко.
Попри це, ті п’ять місяців, що залишилися до другого арешту, не лише змусили інакше подивитися на себе, а й значною мірою сформували мою свідомість. Не знаю, чи був Василь Стус знайомий із елементами масонського виховання, але під час наших з ним розмов, які траплялися два-три рази на тиждень, він непомітно заклав підвалини не лише моєї освіти, а й ніби вживив у мене знання, що почало проявлятися вже на певному етапі освіти. Відбувалося це майже непомітно й цілком природньо. Він пропонував аналізувати пропоновані ним твори Цвєтаєвої, Ахматової, Пастернака, Толстого, Буніна, Гемінґвея, Марка Твена чи Джека Лондона і так повертав розмову, що дивним чином вона завжвди стосувалася різних аспектів пошуку людиною свого місця у світі.

Якою має бути людина? як знайти (відчути) своє покликання себе? чому потрібна гігієна освітою? якпідніматися після поразок? як протистояти тискові обставин? чому найбільший «гріх» — загубити себе, себто не знайти сил зреалізуватися як особистість?
Це запам’яталося найбільше.
Згадували ми Ортегу-і-Ґасета, Бердяева, Сковороду, Шевченка, Лесю Українку (батько першим спровокував мене поміркувати над позитивами Килини й обмеженнями Мавки), Винниченка, Хвильового, Курбаса, Шестова, Платонова, Юнґа, Камю, Сартра, Беккета, Борхеса й багатьох інших мислителів та письменників. Це було неабияким стимулом до росту, адже відкритий татом світ був настільки ж привабливим, наскільки ж і не схожим з тим, до якого я звик і який встиг добряче набриднути.
Парадоксально, але й сьогодні я переконаний, що своєю освітою я передусім завдячую саме тим нетривалим розмовам і суперечкам, які ми провадили у накуреній кухні, його кімнаті, чи рідких прогулянках Святошинським лісом.
Я вчився відчувати час, як наповненість життя, і він пояснив мені «нелінійну», нехронологічну його природу.
— Що активніше, щільніше ми заповнюємо наш час, — казав він, — то інтенсивніше й цікавіше живемо. Бувають миті, варті століть, а буває драглиста безсенсовність існування, що затягується на сотні років. Нічого не відбувається, нічого не твориться, а час «витікає крізь пальці». Так і людина. Вона живе лише тоді, коли робить свій час змістовним. Життя Жанни д’Арк і наповненіше, і більше, і цікавіше, аніж якогось ім’ярек, який тільки те й робив, що сидів під телевізором чи грав у доміно.
Хвилина життя д’Арк варта десяткам життів імярек. Розумієш?
Розуміти хотілося. Але бракувало знань і відваги. Проте були закладені умовні полички, як частинки чогось більш цілісного, й лише від мене залежало, чи будуть вони колись наповненими.
Слухай розмови цікавих людей, навіть коли не розумієш усе сказане. Хоча краще, звісно, розуміти. У цьому разі ти збагачуєшся емоціями, настроями, ставленням тих людей до того чи іншого явища, готуючи в такий спосіб емоційне тло для сприйняття чогось розумом. Утім, це поки, мабуть, занадто складно для тебе…
11 січня батько, не маючи сил і далі носити важкі опоки, звільнився з заводу ім. Паризької комуни. Його здоров’я погіршилось, візити ж дільничного — почастішали:
-Кагда наканєц, ви перестанете тунєяднічать? — запитував він, вкотре залишаючись за порогом квартири. — Ви об’язани пустіть меня в дом!
-Скажіть своєму КДБ, що я згоден на будь-яку працю, але ж скрізь цидула КДБ: не приймати. Так що ви не туди прийшли, — закінчував тато розмову, закриваючи двері перед міліцейським носом.
1 лютого його таки влаштували: «учнем намазувальника затяжної кромки на конвеєрі Київського виробничого взуттєвого об’єднання „Спорт”». До самого арешту п’ять днів на тиждень він намащував клеєм кросівки.
Фізично стало легше. Але психологічний стан батька значно погіршився. Одноманітна робота дратувала, але він швидко знайшов, як її урізноманітнити: вчив англійські слова, вивчав вірші, шукав варіанти рядків, які йому не подобалися.
Навесні тато вже чекав арешту. Мене це неабияк дратувало і навіть смішило: чим може загрожувати людина, яка працює на конвеєрі? Чого ж тебе мають заарештовувати, —думав я, — коли ти весь час сидиш дома? Ну, написав листа на захист нікому невідомого Миколи Горбаля, так що з того, коли поруч повно й несправедливо заарештованих, і просто побитих у міліцейських відділках!
Не розумів і абсолютної батькової впевненосте в тому, що він — один з найбільших українських поетів України XX століття.
-Тату, — зважився запитати, — який же ти великий поет, коли тебе не вивчають у школі, а в Україні не видано жодної твоєї книжки?
-Я пишу для людей, для світу, для таких, як сам. А ница влада друкує книжки лише своїх холуїв… Втім, не будемо про це, дасть Біг (він чомусь завжди казав саме Біг, а не Бог), навчишся розуміти поезію, тоді й збагнеш, що поет не конче повинен бути визнаним за життя. .
Більше ми не торкалися цієї теми.’ Я навіть вирішив, що в тата звичайна манія переслідування та геніальності. Що ж, «поет», то й поет.
Так ми жили до середини травня 1980 року.
Незрозуміла мені напруга зростала, і я став дедалі частіше затримуватися на лісовому футбольному майданчику, яке ми з однокласниками спорудили в лісі, поблизу Петро-Павловської Борщагівки.
Радянський Союз саме готувався до Олімпіади. У Києві мав відбутися груповий турнір футболістів, й дедалі частіше я чув розмови, що місто звільнюють від «небажаних елементів». Мама стала зовсім нервова й дивно реагувала на кожен дзвінок у двері.
15 травня, склавши борги з російської літератури, я примчав додому за формою, аби бігти на футбол до лісу.
Дома нікого не повинно було бути, але коли я відкрив двері, мене м’яко, але впевнено, чиїсь міцні руки притиснули до дверей ванни, обшукали, а полотняну торбочку, з якою замість портфеля ходив до школи, видерли з рук. Я навіть не встиг злякатися, бо відразу побачив обличчя тата.
-Ну от і сталося… те, про що я попереджав, — продовжив він після паузи, щоб якось зняти напругу.
Ефект був, утім, протилежний.
Я зміг видушити лише на одну фразу:
-Хто ці люди?
-У нас обшук, — спокійно відповів тато.
Аби якось опанувати себе, пішов до своєї кімнати.
Мої нечисленні зошити та реферати прочитаного (я, хоча й старанно ховав це від батька, таки вчився записувати найцікавіші враження від прочитаного та принагідні думки, що виникали від знайомства з книгами) в купі зі статистичними футбольними таблицями були розкидані по столу та підлозі. Перетрушені шкільні підручники були скидані купою біля ліжка, а одна з найулюбленіших книжок чомусь опинилася під застилкою… Доконало те, що прийшлі нахабно передивлялися мій щоденник (наступного ранку я все це спалив, аби жодна потвора не могла без дозволу порпатися в моїх записах).
Сльози безсилля, люті й неймовірної образи засліпили очі. Я знайшов спортивну форму, кеди й кинувся до вхідних дверей. Там ніби чекали на мене.
-Сьогодні тобі доведеться обійтися без футболу, — сказав чоловік, мовби навіть співчуваючи мені.
-Чому це?
-Тому що під час обшуку з квартири виходити заборонено.
-Суки, — прошипів я, намагаючи бодай так не розплакатися від безсилля. Заховався в кімнаті, щосили грюкнувши за собою дверима.
«Вибач, батьку, — розмовляв я з собою, — що не вірив тобі, коли ти казав про швидкий арешт… — Сльози нестримно текли щоками, і я розмазував їх обличчям, найбільше переймаючись тим, аби до кімнати не зайшов тато чи хтось із тих мерзотників. — Ні, гниди, ви не побачите моїх сліз, — вирішив я. — Ніхто вже не бачитиме моїх сліз. Ніхто й ніколи!»
За стінкою саме голосно розмовляли.
Що ж, ви навіть поводитися в чужій квартирі не вмієте. Попрацюйте тепер так.
Я ввімкнув телевізор на повну потужність, а що тоді на обох телевізійних каналах була перерва, то квартира вмить наповнилася дуже неприємним пронизливим звуком: «и-мммм…»
Тієї ж миті гучна розмова урвалася й до кімнати вбіг червонощокий і вирвав штепсель із розетки.
-Ти шо дєлаєш?
-А тобі що?
-Сіді молча, а то будєт плохо!
—Вимагаю, що ви ввічливо поводилися з моїм сином. І взагалі робіть і шукайте, що хочете. Я туди більше не зайду й розмовляти з вами не буду. Однак усе вирішено наперед! — Закінчив тато, пропонуючи вийти червонопикому співробітнику ГБ із кімнати.
Той нічого не відповів, але тільки-но повернув до коридорчика, що вів до кімнати, як на всю хату знову залунало: «и-мммм…»
Цього разу він грубо відштовхнув мене і вирвав вилку з розетки. Я мало не заточився. Але ще до того, як він устиг щось сказати, я вихопив у нього шнур і знову ввімкнув телевізор. Страшний неприємний звук знову лунав у квартирі. Червонопикий на якусь мить навіть розгубився. З дверей на нас дивилося кілька пар очей.
Цього разу неприємне виття телевізора увірвав тато.
-Не треба, сину. — І вже до них, — ідіть, шукайте, що там вам треба, я посиджу з сином.
Гебісти вийшли. Ми сиділи мовчки, і я щосили втискався в батькове плече, шукаючи там порятунку від грубої фізичної сили, якій не знав, що протиставити, а тому почувався геть приниженим.
— …учися вставати, — почув я закінчення якоїсь фрази, до того вслухаючись лише в себе. — Немає людини, яка б не падала. Але треба вчитися підніматись. Упав — піднявся, упав — піднявся, як той циновий солдатик. І йдеш далі, намагаючись уникати падінь на тих вибоїнах, де падав раніше.
Години дві ми сиділи в кімнаті й про щось говорили. Чомусь я майже не розумів значення слів, перебуваючи в полоні голосу, інтонацій, настрою. Паралельно батько щось писав на аркушах паперу й кидав їх за ліжко без жодних коментарів.
-Скоро має прийти мама, — перебив я його нескінченний монолог. Може, я піду начищу картоплі?
-За кілька хвилин. Я саме закінчую.
У кухні ми навіть про щось жартували, добре розуміючи, що це остання можливість побути вдвох.
Я засмажу картоплю. Не заперечуєш? — запитав він, звично очікуючи від мене бажання чогось іншого.
Я не перечив. Того дня я взагалі не міг перечити жодним його бажанням чи навіть наказам.
Коли прийшла мама, картопля була готова, але тато переперчив її так, що їсти було неможливо.
-Валю я із-за них переперчив картоплю. — Мама лише притулися до татового плеча.
Аби дати можливість батькам побути самим, я вийшов в коридор.-Всьо будіт харашо, — сказала мені голова гебіста, що більше за інших скидалася на людську.
-Василю, рідний, коханий Василю… — виплакувала очі мама, коли ми втрьох пхали вечерю до рота.
Ближче до півночі татові наказали збиратися.
Спершу батько прощався зі мною.:
– Сьогодні, синку, ти пережив, може, найбільше приниження й розчарування у своєму, ще не такому довгому житті. Я знаю, як буває прикро чоловікові від усвідомлення безсилля. Прикро, як ось мені зараз, від того, що бачиш біду, бачиш несправедливість, а ніяк зарадити. Але мусимо терпіти… Я не знаю, чи ще побачимось, а тому прошу тебе лише про одне. Прости сьогоднішній день оцим людям, які завдали тобі, мені й мамі стільки болю. Вибач їм, але запам’ятай як досвід, щоб ніколи не завдавати нічого подібного іншим. Обіцяй мені… Бо… коли ти озлобишся, коли повіриш, що світ — жорстокий, і щоб жити в ньому ти маєш стати злим, світ закриється від тебе, бо твоя жорстокість перетворить широко відкриті до світу очі на бійниці ненависти, із яких вона струмуватиме до світу. Тоді й від світу ти матимеш те саме. Попри всю несправедливість, треба вміти любити, вірити, зберігати надію, бо наш світ — добрий, але обмеженість людських поглядів викривила його в нашому сприйнятті. Знай це, або, поки, вір. Я, на жаль, уже не можу, стомився чи що, вибачати…
Потім батько прощався з мамою. А я все не міг осягнути почутого й лише за кілька десятиліть, зустрівши цю думку, здається, в Умбєрто Еко, збагнув, що саме 15 травня мав найважливіший урок у своєму житті — урок любови.
Коли зачинилися двері, я бачив лише сухі, чорні мамині очі. І в моторошній тиші, що запанувала у квартирі, я не міг спекатися підлої думки про те, що ті очі — найстрашніша плата за право бути собою.