Чоловіки рідко зважуються на щире висловлення своїх почуттів. Але тим яскравіші подібні тексти. Ми вирішили збирати їх у нову рубрику – Щоденник тата. Перший текст – переклад з блогу психотерапевта Ріка Корм’є

Мій тато був недоступною і нетовариською людиною. Він не спілкувався зі своїм батьком, і не грав зі своїми дітьми. Він був холодним, буркотливим, примхливим і нетерплячим. Він виріс з жорстоким батьком і переживав це все, ховаючись у своєрідному захисному мурі усе подальше життя. Тож коли я сам став батьком, у мене не було гарного зразка для наслідування, аби витягти мене з подібного стану.

Коли ми робимо те, що є природнім для нас, не задумуючись, я називаю це режимом «круїз-котроль», на який нас поставили наші батьки. Що б не трапилося у нашому житті, ми дозволяємо собі реагувати несвідомо і автоматично діяти у спосіб, закладений нам у дитинстві поведінкою наших предків.

Читайте також. Було важко називати його батьком

Коли мій малюк-син запитав мене: «Татку, хочеш погратися машинками?», першим, що спало мені на думку, було: «Якого біса мені хотілося б лягти на підлогу і гратися маленькими автомобілями?» Це був мій «круїз-контроль». Це був голос мого батька.

Але я давно вирішив, що повинен стати кращим чоловіком і батьком, ніж мій тато. Тож мені варто було максимально не дозволяти «круїз-контролю» спрямовувати мою поведінку. Відтак я зупинився і запитав себе: «Яким батьком я хочу бути? Якого батька я хотів би собі? На якого батька заслуговує мій син?» І тоді я відповів своєму малюкові: «Звісно, друже!»

15legos-daddyЯ сів на підлогу і вибрав маленький автомобіль. Це було ніяково. Адже у дитинстві дуже часто я грав поодинці (мій брат старший за мене на 10 років). Та з тих пір незручність зникла, і я постійно грав зі своїм сином.

Тепер можна сказати, що мій син по-справжньому виріс з татом. Мене вдалося стати не тим, ким я був навчений бути. Я зняв «круїз-контроль» і перейшов у ручний режим керування. Звісно, це вимагало більше зусиль, аби зупинитися, переосмислити свої рішення, але ж я хотів здорову сім’ю, де всі люблять один одного.

Дуже часто наша невротична поведінка трапляється через запрограмованість у минулому. Ми не думаємо. Але ми можемо навчитися стримувати автоматичні реакції, щоб запитати себе: «Такими б ми хотіли бачити своїх батьків/друзів/родичів/співробітників? Чи можемо ми реагувати таким чином, щоб бути кращої думки про себе?»

Рік Корм’є, психотерапевт у відставці, але діючий барабанщик

Читайте також. Як мені тебе не вистачало